???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

 

 

Погодьтесь, що коли за вічну межу відходять дорогі серцю люди, то з собою забирають і частинку нашого життя. Душа ніяк не хоче миритись із непоправною втратою, не віриться, що уже ніколи їх не побачимо, не почуємо їх лагідного голосу. Бо живому до мертвого так далеко, як в темну ніч до маленької зіроньки на небесах – оком не побачиш, рукою не дістанеш.

Раптово, тихенько, зі словами на вустах «О, Йордань…» відійшла у засвіти душі прекрасної людина, глибоко віруюча жінка, дячиха Грозівської православної церкви Мельничук Антоніна Павлівна. У найдорожчому їй селі Грозові і обірвалось її пречисте життя.

Мельничук Антоніна Павлівна народилась 6 березня 01953 року в селі Вільгор Гощанського району у віруючій багатодітній сім’ї. Її батьки виростили і гарно виховали десятеро дітей. Чимало з них присвятили своє життя служінню Богу – стали священиками. Антоніна Павлівна також обрала собі духовне життя – 42 роки вона дякувала в храмі Різдва Святої Богородиці. Тут навічно зоставила свою душу. 

– Наша славна дячиха, – так з любов’ю прихожани казали про неї. Антоніну Павлівну любили, поважали, нею неабияк гордилась.

…Ще зовсім молодою прийшла Тоня, так її ніжно називали, в Грозів дякувати. Висока, струнка, вродлива, напрочуд скромна, вона зразу завоювала авторитет у селі. Отак вперше несміливо й урочисто переступивши поріг грозівської церкви, вона віробю і правдою служила їй до останнього подиху. Тоня не виходила заміж, бо духовне життя вона поставила вище особистого.

Того святкового дня ніщо не віщувало біди. Це було 19 січня 2018 року. Перший день Водохреща. Відстояли службу Божу, посвятили водичку, привітали один одного зі святом, та й розійшлись по домівках. І Тоня наша така урочиста, святкова була…

Але, як кажуть, шляхи Господні не передбачувані… Увечері приголомшила страшна звістка: «Тоня, наша дячиха, померла…». В душі все перевернулось. Як і чому? Адже вранці на богослужінні була. Чомусь не вірилось, може якась помилка, думалось. Але, на превеликий жаль, це була гірка правда.

Пополудні Антоніна Павлівна зі священиком Олександром освячували оселі парафіян. Раптом їй стало погано і дячиха зі словами «О, Йордань…» схилилась на паркан і миттєво померла. Померла в селі, яке любила понад усе, в якому її любили і захоплювались її відданістю Богу.

Село, люди, святий храм, яким Антоніна Павлівна віддала свою молодість, душу, достойно провели в останню путь свою дячиху. Домовина з її тілом з суботи на неділю всю ніч перебувала у храмі. Неймовірно молода, гарна, в білому шарфику, вона лежала в домовині, як жива. Здавалось, що навіть лики святих схилили свої голови в скорботі.

В неділю, на третій день Водохреща, було відправлено похорон. Дуже багато людей прийшло, щоб попрощатись і віддати останню шану своїй дячисі. Море вінків і квітів. Брати, сестри, друзі, парафіяни… Сльози і розпач, неймовірний біль розлуки навіки. Заупокійна проповідь настоятеля храму отця Олександра спонукала кожного замислитися і над своїм життям, бо всі ми тут лише пришельці тимчасові і кожен у житті вічному отримає по ділах своїх.

– Тоня дуже любила це село, любила всіх вас… Вона вдома з родиною була коли вийде, а всі передсвяткові дні, свята – в Грозові. Її думки, помисли постійно були там, в грозівській церкві, – наостанок зі сльозами на очах сказав брат Тоні, священик.

Коли під’їхала машина, щоб везти домовину з тілом покійної у рідне село Вільгор, то весь церковни         й хор став навколо машина і сльози річкою лилися з їхніх очей.

Матінко наша, вчителько наша, – плачучи приказували над домовиною колишні учениці Антоніни Павлівни, які зараз є регентами в інших церквах, яких вона навчила співати і читати святі книги, навчила безмежної духовності та відданості Богу.

Антоніна Павлівна Мельничук не дожила до свого 65-річчя лише 42 дні. Її земний шлях закінчився у дорогому їй Грозові. Мабуть, Всевишній так розпорядився, щоб вона востаннє переночувала у рідному храмі, щоб її світла душа попрощалась зі всіма прихожанами.

На порозі квітуча весна. Зазеленіє все довкола, зацвітуть квіти, заспіває соловейко… Та всього цього не побачить і не почує наша незабутня довіку дячиха. Тоня уже не поспішатиме з Вільгора на службу Божу в Грозів. Уже там, в затишних небесних оселях, вона зустріне свою першу весну. Господь сповна оцінить її великі заслуги.

Мир і спокій її святій душі. Вічна пам'ять і Царство Небесне!

Людмила МАЛИНОВСЬКА

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити