???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

У дитинстві, яке б воно було – безхмарне й радісне, чи сумне босоноге - найменша приємна дрібничка викликала бурю позитивних емоцій й западала так глибоко в душу, що перед тією глибиною безсилі будь-які вражаючі потрясіння, звершення, соціальні статуси. Літа з кожним кроком додавали досвіду, мудрості,  значимості, змінювали ходу, вдачу, обличчя до невпізнанності, а дитячі спогади – недоторкані, непідвладні часу. Бо то – наш життєвий скарб, і його цінність й значимість зростають з року в рік. Та настає пора, коли частіше озираєшся на пройдений шлях, й так хочеться поділитися своїм скарбом. Може, комусь нинішнім та знадобляться такі уроки минулого – стануть мотивацією самому змінитися чи бодай змінити щось довкола себе. 

 Того літа Горинь вийшла з берегів, й розлилася ген  аж до самісіньких хат. Хвалити Бога, городів не дісталася, хоч в декого підтопила садки. Люди, налякані високою водою, хутко діставали гумові чоботи й човни, бо ж без них – як без рук. Утім, у такого паводку, як не дивно, були й приємні моменти: риба сама пливла до порогу, до пательні – хоч руками лови.  І ловили. Тітка Зінька якось вранці упіймала кількакілограмового коропа голими руками, а її сусід замість вудки схопив вила, й таки приборкав велетенську рибу. Ну наче в повісті  американського письменника Ернеста Хемінгуея «Старий і море». Та радість від риболовлі була минуща - зникала вмить, коли починали сушити мізки над тим, де ж випасати худобу. А в кожному дворі на бродівському підлужжі – її по дві, то й по три голови. Накосиш трави й на прив*язі протримаєш корівку день-другий,  а далі як бути? Зрештою, цим переймалися й ті господарі, чиї хати на інших вулицях і  яким вода не загрожувала. Скажімо, нашій: до Горині кількасот метрів. Утім, така відстань  відчутна, коли йдеш з лугу в обід з повною дійницею молока. Тепер доїли корів у хліві.

Отож, випасали худобу хто де міг: на узбіччях шляху, в ярах й долинах, в лісі. Нас рятував лужок  біля річечки Юр’ївка, де на горбі стояла дідова хата. Дуже мальовнича місцина. Мій дід Павло Мельник – не тутешній, родом з Білашева, тому й отримав прізвисько «Білашівець», а баба, відповідно – «Білашівка».  Поселився він тутечки десь в 1906-1908 роках, коли вернувся з Порт-Артура, з російсько-японської війни. Удостоївся солдат за мужність Георгіївського хреста, а до нього цар дарував йому ще й хутір земельний. Щоправда, діда свого мало пам*ятаю: він помер, коли мені було рочків чотири. Зате бабцю, яка пережила діда майже на два десятиліття, обожнювала. На старість вона лишилася одна-однісінька у своїй хаті – не хотіла йти ні до кого з дітей. А їх у неї було семеро. Щоправда, Захар поліг під Шепетівкою у 1942-му, Арсен помер того ж таки року від тифу. Решта жили неподалік, опікувалися старенькою як могли. Я дуже любила ходити на ночівку до бабці й слухати її бувальщини…

Так ось, мені, дев*ятикласниці, того паводкового літа довелося бути пастушкою. Рано-вранці, коли сни солодші за мед,  хутенько вмивалася й гнала нашу корівку на лужок до бабці. У одній руці – шнурок, в другій – книжка.  Корова пасеться, роси поволі спадають і не такі вже пекучі,  а в духмяних травах, від краси й  пахощів яких аж паморочиться в голові,  прокидаються джмелі, яких, як і мене, розбудило сонце, й вони гудуть так, наче в оркестровій ямі музиканти налаштовують свої контрабаси та віолончелі.  По яскравих лугових квітах мандрують спозаранку невтомні трудівнички бджоли,   з пелюстки на пелюстку граціозно пурхають вишукані  балерини метелики, а шляхетні жуки неквапом повзуть по зволожених листках. Дивовижно! Ну як тут зосередишся на читанні. Час від часу, відриваючись від сторінок,  поглядом охоплюю краєвид. Згори  Горинь, Кургани, затоплений луг – наче на долоні. Краса – невимовна! Куди там захваленій старій Швейцарії до нашої мальовничої України! - ловлю себе на думці.

Аж тут бабця, струшуючи довгою спідницею останні краплі роси, поспішає до мене. Спираючись на ціпок,  притуляє до грудей череп*яну миску: сніданок пастушці несе. Молоденька картопля з укропом і шкварками. Пахне так, що язика можна проковтнути. Сідає біля мене поруч на  траву: « Напевно, вже зголодніла? Га? Перший раз молодої картоплі сьогодні наварила. Гарна бараболя. Дасть Бог, будемо восени з врожаєм». 

Я кладу миску собі у пелену, беру  в руку свіжий огірок, й відчуваю, що це щось неймовірне.Справді, такої смачної картоплі зроду не їла… І хоч куштувати її доводилося за своє життя всіляку, такої більше не було. І, певно, й не буде. Адже з кожним роком дедалі дефіцитнішими для нас є органічні овочі. А саме такі росли на городі моєї бабці: землю удобрювали перегноєм, садили, пололи, вгортали, копали вручну, капусту якщо й боронили від шкідників, то попелом. Тож огірок пах огірком, картопля танула в роті, а помідори можна було їсти губами. А що тепер?  Техніка замінила руки – то наче й добре, прогрес, та найстрашніше те, що хімічні добрива, вбивчі нітрати заполонили настільки світ  й запаморочили голови нинішнім  аграріям, що геть занапастили землю. Що ми їмо, яку воду п’ємо, яким повітрям дихаємо? Ніколи землеробам перейматися цим, бо ж треба якомога спритніше заробляти, збагачуватися. Ті, хто успадкував хліборобську професію, взявся, так би мовити, плекати рідну землю, насправді переймається лиш одним: як би  нажитися на ній. Нічим не гребують нинішні хазяї  - висмоктують із землі всі соки, бо бариші затьмарюють їхній розум й душу. Земля – бізнес. І цим все сказано.  Моторошно від такої байдужості, бездушної господарності. Що вони лишать по собі у спадок своїм дітям на онукам? Палаци, розкішні авто, банківські рахунки. І - купу страшних діагнозів, невиліковних  хвороб.  Природа не прощає бездушного ставленн до себе. Хочеться кричати: «Схаменіться, люди! Побійтеся Бога, адже ви вбиваєте майбутнє!». Вже нині подекуди з колодязя й відра води не зачерпнеш. А ще страшніше від того, що то вже не вода, а отрута.

Так склалася доля, що на моїй кухні – овочі та фрукти зі столичних ринків: що привезли люди з села, те й купую. Про органічно чисті – годі й думати. Хоч бабця на ринку переконує, мало не божучись: «Купуйте -  в мене не кроплене». Еге, я так і повірила їй - тепер нітрати скрізь і всюди, й нікуди від них дітися. Зрештою, мої односельці, які роками власноруч біля своїх хат вирощують всіляку городину, тримають свійську птицю, не захищені від хімічної атаки. Передусім, потерпають від бездумності й зажерливості тутешніх аграріїв. Друге літо поспіль на вулиці, де хати й городи межуть з полями агрофірми, масово гинуть кури, курчата, качки, індики. Цього червня моя сестра Раїса Соколовська закопала 23 курчат, із трьох десятків курей вберегла лиш дві квочки. За сараєм, а від нього до ячмінного поля й посівів ріпаку та гречки, які щедро обробляли  разів по 2-3,  на двох яблуньках вмить згоріло листя. У сусіда Петра Давидчука  здохло 30 бройлерів. Втирають сльози розпачу у  Гордійчука, Гонти, бо не стало  у дворі курчат та індичат, рахують на сідалі збитки Дробенюки… 

Маю в селі товаришку з дитинства Галю Хрипу, котра мешкає неподалік моєї сестри. Якось телефоную, а вона мало не ридає: «Валю, на моєму подвір’ї вже півень не закукурікає – вчора закопала. А 15 курей порубати встигла. У кожній - стільки яєць!...». І розповідає про тамтешніх аграріїв, які вдень і вночі  старанно кроплять довколишні поля по кілька разів – борються з бур*янами і всілякими шкідливими комахами. « Ми вже й хотіли перекривати дорогу для техніки, що йде на поле, та хіба її вистежиш – вночі гудуть трактори, - бідкається товаришка. – Нам не достукатися до тих,  кому гроші засліпили очі й душу. Торік цієї ж пори було те саме».

Про цю біду моя сестра поскаржилася голові сільради, на що він відповів: «Зверніться до ветеринара І.І. Мосницького». Звернулися, був він на подвір’ї Галі Хрипи і моєї сестри: порадив провести дезинфекцію в курнику - і по всьому. А яка причина загибелі свійської птиці – ніхто не знає. Буцімто якась  інфекція спричинює масову загибель курей. Цілком ймовірно, тільки чому ж тоді кури здихають лише у тих дворах, що межують з полями агрофірми. На решті вулиць  подібного не трапилося. Щасливчики й ті, котрі зачиняли курей у хлівах. Яєць не мають, зате птицю вберегли.

Як на мене, у такій ситуації варто провести детальне розслідування: з розтином тварин, ретельним лабораторним аналізом - знайти причину. І винні випливуть на поверхню. Та на все це потрібні гроші: і на лабораторні дослідження, і на позов до суду, і на транспорт, щоб до нього доїхати. З пенсії колгоспниці 1399 гривень (перепрошую, цього місяця її підвищили  аж на 34 грн.) годі на щось сподіватися. Тож люди терплять і мовчать, а якщо й говорять, бідкаються, то між собою: розділене горе – пів горя. Байдужі до їхніх проблем й місцеві депутати, котрі ще недавно так ревно обіцями відстоювати інтереси народу, що їх обрав. Агов, палкий шанувальнику сільських корівок й володар бутафорських вил нардеп Олег Ляшко! Де ви є нині? Не догукатися, бо вже на канікулах – либонь на теплих морях чи далеких екзотичних островах. Отож бо.

Цього року у моєму Бродівському, хвалити Бога,  вродила городина, хоч  на високі врожаї не сподіваються. Попри спекотне літо смакують молоденьку картоплю з укропом,  зі свіженькими огірочками… Тішаться, що земля відддячує їм за сумлінну працю врожаєм. На жаль, то не та картопля, якою частувала малу пастушку моя бабця Білашівка того літа, коли Горинь вийшла з берегів. Утім, нині й Горинь можна перебрести, не замочивши колін.

Валентина Хоменчук,

м.Київ.

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити