Авторизація

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Невід'ємним атрибутом села з давніх-давен вважалися церква і школа – Храм Божий і храм науки. До них вели  вузенькі стежки і широкі шляхи, сюди йшли у годину радості і тривоги, у свята і будні, у сонячну днину і негоду. Зазвичай будували їх у центрі, на пагорбі, щоб було видно звідусіль. Є таке почесне місце і у  моєму рідному селі Бродівське. Щоправда,  тут вже  немає школи, є лише храм  – Свято-Миколаївська церква Київського патріархату.  Утім, багато  прихожан приходять сюди наче до школи. І не випадково, адже церква збудована на фундаменті та зі стін колишньої Хутір-Бродівської початкової школи, яка вивела у світ не одне покоління. А незмінним директором її і вчителькою упродовж багатьох років була Євгенія Степанівна Хоменчук . Хвилюючі дитячі почуття довелося пережити мені,  коли вперше переступила поріг церкви:  «Може, на цьому місці, де нині молюся, стояла моя парта?»…

Вчителько моя…

До школи я пішла у 1960 році. Як зараз пам'ятаю той сонячний вересень. Встала раненько,  лиш мама корову подоїла. Хутенько одягнула коричневе сатинове плаття й біленький фартушок, мама заплела в коси дві голубі стрічки і, затиснувши у руці потертий портфелик (либонь, він дістався мені від когось зі старших братів), де лежали новесенький «Буквар», зошити, олівці,  я пішла у 1 клас. Хоч  дорогу до школи добре знала, не заблукала б, та привів мене сюди того ранку старший брат Анатолій, який навчався тут вже третій рік. Моєю першою учителькою була Ольга Федорівна Галич, котра вела уроки одночасно для двох класів: 1 і 3, а у сусідній кімнаті  діток 2 і 4 класів навчала Євгенія Степанівна Хоменчук. А ще у школі була ігрова кімната, яка тоді йменувалася піонерською (насправді в піонери дітей записували лиш у 3 класі), учительська і крихітна  комірчина, де прибиральниця тьотя Люба на плиті варила чай із вишневих і малиновий гілочок. Цукор приносив кожен собі сам.  Ото й всі шкільні апартаменти. Неподалік на подвір'ї стояв сарай - тут зберігали на зиму дрова, а за ним – туалет. За вікнами школи – великий сад, який заклала Євгенія Степанівна зі своїм чоловіком Омельком. Чого там  не було: яблуні, груші, сливи…  Смородину  і порічки ми, наче гусенята, щипали улітку, коли приходили на практику полоти ділянки. 

Історія Хутір-Бродівської початкової школи бере початок у 1955 році. Хоча й до того хуторянські діти вчилися читати, писати, рахувати, але у пристосованому під школу приміщенні (як нині прийнято казати,  орендували  хату у одного заможного селянина). Батьки приводили, а то й привозили сюди дітлахів на підводах, велосипедах, взимку – на санчатах, із найвіддаленіших куточків. Адже хутір тому-то так і йменувався, що розкинувся по полях: хата від хати – за кілометр. Це тепер тут вулиці як треба: де асфальтовані, де - ґрунтівка. Зрештою, терпець у селян увірвався, мовляв, скільки наші діти тулитимуться з книжками по кутках, треба збудувати для них справжню школу. І пішли з цією ідею до голови колгоспу, односельця, ветерана Другої світової війни Миколи Максимовича Гордійчука. Тому ідея сподобалася, бо ж у самого – двійко діток. І незабаром на горбочку, неподалік лісу почалося будівництво. Колгоспі вантажівки транспортували цеглу, дерево, глину, пісок возили на підводах з Горині. До спільної справи долучалися усі, хто міг. За літо виросли стіни, почали зводити дах. І тут з'ясувалося, що бракує шиферу. А перше вересня – вже на порозі. Тутешній, дуже партійний чоловік, Онисько якраз зібрався перекривати свою хату. Прийшов до Євгенії Степанівни та й каже: «Візьміть мій шифер, а хата нехай ще постоїть під стріхою». Пізніше у цій школі навчався його онук Сергій Шаповал, відомий у районі й області прокурор.

- Дуже здібним і допитливим учнем був Сергійко, - поринула у спогади сива, наче горлиця, учителька. - Не було такого уроку, де б він не перепитував мене по кілька разів про той чи інший факт. А що вже книжки любив! Усю сільську бібліотеку перечитав. Я якось зауважила: «Сергію, бути тобі прокурором». І як у воду дивилася…

- Ви ніколи не пробували порахувати, скількох дітей, окрім трьох рідних, вивели у світ?

- Цікава арифметика, - замислено посміхається. - Так тобі скажу: у кожній сільській хаті були мої учні. Близько 80 дітлахів щороку навчалися у школі. Усіх любила як могла, піклувалася: вмию, носа витру, одягну, закутаю, щоб не померзли по дорозі зі школи. Хтось досі живе у селі - виростили дітей і вже й онуків бавлять, а хтось далеко від дому, займає солідні посади. У 1967 році, коли на цукрозаводі збудували нову школу, нашу закрили. І я з рештою учнів перейшла туди, де пропрацювала учителькою початкових класів аж до пенсії, до 1985 року. Мій педагогічний стаж – 39 років.

- Є такі учні, напевно, ким найбільше пишаєтеся, з ким спілкуєтеся досі? - допитуюся.

- Не забуває мене Галя Золотнюк, вона, як і ти, закінчила Шевченків університет, стала етнографом, має науковий ступінь. Там же, на географічному, навчався Володя Єфімчук, на жаль, вже покійний... Толя Савич працював у Міністерстві легкої промисловості. Коли б не йшов з поїзда повз мою хату, спиниться: привітається, поцікавиться здоров'ям.

- Євгеніє Степанівно, а як ви сприйняли ідею односельців збудувати на фундаменті школи церкву?

- Я сама виношувала її багато літ. І коли схвалили такий почин, одразу долучилася до організаційної роботи: із Фросею Бойчук їздила по сусідніх селах збирати пожертву на будівництво храму. Мені дуже хотілося, аби у моєму селі була своя церква і щоб у ній звучало слово Боже рідною українською мовою. Пригадую, колись мій дід, учасник російсько-японської війни 1905 року, Михайло Нагребецький казав нам: «Діти, ми маємо не село, а поселення. Село буде тоді, коли у ньому буде церква і школа. Пам'ятайте, поки у народу є своя мова, доти він вважатиметься нацією».

Храм з вишиваними хоругвами

Будувати церкву почали у 2000-му власними силами і власним коштом. Хтось мурував, хтось розчин колотив і цеглу підносив.  На багатих спонсорів, котрі люблять Україну до глибини кишені, не сподівалися.

Загалом, на перших порах люди намагалися перевести до Київського патріархату свою діючу церкву, що на березі Горині, Свято-Миколаївську МП. Та відчули супротив прихожан - брат братові ставав ворогом. Тому вирішили збудувати свою церкву. Звернулися до сільради, і депутати передали громаді будівлю початкової школи. Гроші збирали – з миру по нитці. Кілька тисяч гривень  пожертвували працівники Хмельницької атомної станції. Дуже підтримував таку ініціативу народний депутат України Василь Червоній (Царство Небесне!). Великих статків у тутешніх людей немає, тож будівництво розтягнулося у часі на кілька років.  Кожен допомагав, чим міг: місили, носили, мурували, фарбували.  Освятив храм 21 травня 2004 року вже нині покійний митрополит  Даниїл, керуючий Рівненсько-Острозької єпархії.

До ініціативної групи входило чоловік 15.  Найактивніші - родини Бойчуків,  Дробенюків, Зелінських, Ярмолюків, Юхим Українець, Валентина Веремчук, Марія Назарук, Віра Коваль, Роман Лукащук, Євгенія Хоменчук, Валентина Гаврилюк. Багатьох з них уже немає…

Степан Бойчук загалом – не тутешній, він з дружиною Фросею і пасинком Володею Фесиком з'явилися у нашому селі у 60-х, і винаймали хату у Івачківця.  Згодом власну збудували – велику красиву, а ще трохи – Володя одружився та справив своє новосілля.  З'ясувалося пізніше, що Бойчуки приїхали до нас з далеких холодних країв, із заслання, де відбували покарання за активну боротьбу за незалежність України в УПА. Тож ідея української церкви їм дуже припала до душі, це, зрештою, те, чим вони жили, про що мріяли, за що боролися,  терпіли муки, знущання, поневіряння - життя, без перебільшення, поклали на вівтар свободи і правди.  З першого дня всією родиною стали ходити на службу Божу, співали у церковному хорі. На жаль, вже немає ні Степана, ні Фросі – відпливли у Вічність. А ось церква їхня милує око, кличе старих і малих.  Щоправда, у ній немає багато пишної позолоти,  дорогих ікон – усе скромно і зі смаком.  Хрест увінчує маківки, покриті цинковим металом, бо на дорогоцінний не вистачило коштів. Та це – питання часу. Дасть Бог, і вони виблискуватимуть на сонці. Прихожани піклуються, аби їхня церква була гордістю села.  Хтось вишив красивого рушника, серветку - вважає за честь прикрасити ними вівтар, розп'яття  Ісуса Христа, престол.  Недавно вишили хоругви неповторної краси. Це справа рук майстринь тутешніх, серед яких -  моя зовиця Ганна Хоменчук. Храм вражає своєю ошатністю, українським духом.

- Валю, я у цій церкві почуваюся настільки окриленою, що забуваю про біль у ногах, - ділиться радістю Євгенія Степанівна.- Мені ж кожен крок дається тепер ой як важко. Тішуся як мала дитина з того, що розумію кожне слово, яке западає глибоко у душу, бо воно мовиться рідною мовою.

- Знаєте, це ж я чула і від своєї мами. Вона так хотіла, щоб її відспівували у цій церкві, та не дослухалися ми…

Молитва рідною мовою звеличує, окриляє, додає віри, надії і любові. Я плекаю надію цієї весни почути її у моїй церкві. У маминій церкві.

Додати коментар

     


Захисний код Оновити

П'ятниця, 20 жовтня 2017
  • Всесвітній день профілактики остеопорозу
  • Всесвітній день статистики
  • Всеукраїнський день боротьби із захворюванням на рак молочної залози
  • День військового зв’язківця
  • Міжнародний день авіадиспетчера
  • Міжнародний день кухаря і кулінара
жовтень 2017
пнвтсрчтптсбнд
25262728293001
02030405060708
09101112131415
16171819202122
23242526272829
30310102030405
ВЕБ-РЕСУРСИ