???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Невдовзі виповниться рік, як відпливла у Вічність Надія Павлівна Хоменчук. Це трапилося на 93-му році її життя. Для держави нашої вона була простою громадянкою, селянкою, то ж не заслуговує, так би мовити, особливих почестей, пошанування. Та у моєму рідному селі Бродівському своє бачення й свої оцінки заслуг земних, й в останню неділю травня з особливим трепетом згадуватиме її велика родина, сусіди, знайомі. Передусім, як Матір шістьох синів та дочок, для котрих  вона була найкращою і наймилішою на світі, як ніжну й ласкаву бабусю тринадцятьох онуків, двадцяти одного правнука і двох праправнуків, як невтомну трудівницю – як жінку, котра всім серцем любила Україну. У тутешній Святомиколаївській церкві, де відслужать поминальний молебень, буде людно. 

Дуже боляче і неймовірно важко мені нині писати –  зрошую кожне слово потоками гірких сліз, серце шаленіє, душа від гіркоти захлинається. Такого хвилювання, виснаження й не пригадаю у своїй журналістській практиці.  А все через те, що вперше пишу про людину, якій завдячую усім, що маю, яку любила понад усе на світі, тільки соромилася у цьому їй зізнатися, перед якою була, є і буду у вічному боргу. Про  свою Маму, й до того ж - вже у минулому часі.

Мама (а я завше називала її по-своєму – Мамусею) пішла за межу назавжди навесні, 29 травня, коли земля  купалася у квітучому блаженстві. Щойно відцвіли її улюблені вишні, бузок, і вже півонії розпускатися почали. Скільки себе пам’ятаю, під вікнами нашої хати завше було багато різних квіті, але найбільше – кущів півоній: вишневих, рожевих, білих. З ними ми йшли на екзамени в школі, то ж коли бачу ці квіти, одразу згадую Мамусю, вчителів. Попри те, що Мама завше мала чимало роботи у колгоспній ланці, на городі, біля худоби, у хаті (спробуйте-но нагодувати, обіпрати, допомогти з уроками шістьом!), залюбки доглядала квітник і надто – півонії. А коли кущі розквітали, ставила у хаті такі букети… І нас навчала любити те, що радує та звеселяє людське око й душу. То ж під вікнами нашої батьківської хати, домівок її дітей Лесі, Раї, Толика, Федора, онуків й нині розмаїття розкішних півоній – очей не відвести. Розквітли в пам’ять про нашу Маму й бабусю...

Букетами півоній рік тому проводжало усе село найстаршу мешканку свою в останню путь. Мама завше віддавала перевагу живим квітам, бо ж дуже пахучі, не те, що мертві синтетичні, якими прикрашають могили на Проводи. Зійшлося на похорон люду – в хаті не поміщалися всі. У столиці за великими начальниками не завжди побачиш стільки. Маму любили, поважали, шанували за добру вдачу, за щире серце, за готовність розділити чиюсь радість чи горе. У неї боліло серце ( не тільки у прямому сенсі), а надто ж - за Україну. Коли у Києві народ двічі виходив на Майдан, вона сприймала це з переживаннями і радістю: хвилювалася за тих, хто протистояв несправедливій владі, і раділа, що Україна незалежна, вільна і незборима. Не пропускала жодного випуску теленовин, а коли я телефонувала, наказувала, аби ми з чоловіком та наші діти Тарас і Олеся були уважними на барикадах. Ціну свободи, справедливості Мамуся знала не книжок (їх ніколи було читати та й мала лиш 3 класи польської школи). Змалку тяжко працювала, а коли підросла й пішла полоти буряки у польського пана у Хорові, почалася війна. Так і не встигла купити собі шалінову (велику тернову – Авт.) хустку. Хвалити Бога, що до Німеччини не вивезли. Задля цього 19-літньою вийшла заміж. Лесю народила у 43-му, Федора – у 46-му. За плугом ходила, важелезні мішки на собі вергала, жала, косила, шила,полотно ткала, вишивала, а чобіт кирзових не завше мала. Пригадую, не раз позичала одяг у заможніших сестер Ганни чи Ксенії, щоби піти до церкви чи до когось на гостину. Маму рідко пам’ятаю за святковим столом, але якщо таке траплялося, то дуже тішилася з того, як красиво вона співала. Її тембр завжди виділявся із застільного хору. Цей талант найбільше передався середульшому сину Толику.

У Мами за всіх дітей боліла душа. Та за мене - чи не найбільше, бо ж п’ятеро були на очах мало не щодня (усі жили неподалік – працювали на цукрозаводі й усі були тут шанованими спеціалістами), а я наполягла на своєму: буду журналістом. І подалася навчатися до Києва. Одного разу я обманула Маму: на тренуванні поламала руку і нічого про це не сказала їй. Призналася, коли вже зняли гіпс. Відтоді вона сумнівалася: мовчу довго – мабуть, у лікарні. А я туди таки потрапляла, і Мама мчала до Києва бавити моїх діток. Раділа, коли народжувалися онуки, правнуки, праправнуки, коли у когось справляли весілля, й обов’язково для кожної такої події готувала свій подарунок.

Жертовність Маминого життя важко оцінити, виміряти, та й загалом чи існує така міра. Навіть дві медалі «Мати-героїня», якими колись держава відзначила її материнський труд і талант, не варті терезів. Вона усе робила за велінням серця, ніколи не йдучи на компроміс із сумлінням. То ж її велике і таке любляче серце в останні роки часто дуже непокоїло, а надто, коли поховала старшого сина, – три інсульти мала. Другий трапився напередодні Маминого 90-ліття. Не сподівалися лікарі, що одужає. Але сталося диво: Мама підвелася, ожила, лиш розмовляти було їй важко. Скористаюся нагодою, щоб подякувати молодому дуже талановитому і милосердному сімейному лікарю Івану Олексійовичу Стецюку. Він переймався своєю пацієнткою навіть будучи у відрядженні: консультував дистанційно. Якщо є такі лікарі, то в української медицини є майбутнє. Третій інсульт здолати Мама не змогла…

Кажуть, що Небеса кличуть до себе у великі християнські свята особливих – з добрим серцем і щедрою душею. Ми поховали Маму на Трійцю. Важко змиритися з тим, що її немає з нами. Бути сиротами ой, як гірко, боляче… Заспокоюють – час лікує. Може, й так, але мені рана ця болітиме до скону. Хочеться крикнути на весь білий світ: «Матінко рідна, я люблю тебе! Прости, що не була поряд!»… Лишаються молитва і віра, що там, у місці світлім, у місці квітучім, де немає ні недуги, ні скорботи, ні зітхань, а лиш життя безкінечне, її душа спочиває зі святими.

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити