???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Цій світлині – рівно піввіку.  На ній – молоде подружжя Лариса й Микола Гордійчуки із села Бродівського зі сватами та дружками.  З-поміж них – і я, семикласниця Хорівської школи (і вже сількор(!) районної газети «Зоря комунізму»). Щоб бути трохи вищою, фотограф попросив мене стати навшпиньки… А зроблене воно десь за два тижні після весілля у середині лютого 1967 року у фотоательє в Острозі.  Леся – моя старша сестра.

Як зараз пам’ятаю,  до сестриного весілля готувалися ми дуже ретельно: варилося, пеклося, шкварчало, коптилося, чепурилося у нашій хаті напередодні мало не цілий тиждень. Кухаркою була неперевершена тітка Марта, котра мала неабиякий хист до всього, а надто ж - до шиття та приготування всіляких страв. Не один весільний стіл випало їй накривати у нашому селі, і не тільки нашому. Так ось, наготувала тітка Марта стільки смакоти, що я дивувалася: як усе це можна буде з*їсти. І випили, і з’їли, і наспівали, і натанцювалися…

 Вінчалися молодята у Святомиколаївській церкві, що на березі Горині. Сніги тоді були такі ж, як нині. Батько для такої оказії (ще б пак - першу доньку видає заміж!)  взяв у лісництві, де працював, ґринджоли, запряжені красенями-кіньми. Найкращі – розкішні, наче панські, з далекого кіношного минулого, дісталися молодій. Дівчата уквітчали кінські гриви стрічками й квітами, а на шиї їм повісили «вінки» зі дзвіночками. Тато, либонь, спеціально приберіг таку екзотику для доньчиного весілля. Загалом, коні були його пристрастю все життя.  Часто доводилося чути,  як  спересердя проклинав совітів, котрі у 1939-м відібрали у нього коней, а з ними – й землю. Збруя й дзвоники  - ото й все, що залишилося від чималого господарства селянина-заможника. Зберігав їх як щось найкоштовніше усе життя на жердині на хатньому горищі. І коли збудував нову хату,  переніс збрую  під дах.  Зрештою, то був  скарб, який міг оцінити лише він. Дзвониками ми, діти, бавилися, наче іграшками, адже про магазинні  й мріяти не могли. Тато з радістю позичав їх для весілля,  але з часом то стало немодним: з коней  пересіли на авто, та для проведення культмасових заходів в народному стилі. Були охочі купити їх – й чути не хотів про торги. Тата не стало, а на його обійсті у 90-х роках таки з*явилися коні – тож збруя була дуже в пригоді.

Мені пощастило мчати у тих весільних ґринджолах з весільними дзвониками. Щоправда, у ногах молодої. Але моїй дитячій радості не було меж!..

 Після вінчання гості сіли за столи. Їх було стільки, що в одній кімнаті, з якої повиносили геть усе, та на кухні ледь розмітилася молодь. Для решти столи накривали у  хаті сусіда діда Савки. Та коли музиканти бралися до роботи, усі збігалися до нашої хати. Танці на морозі на засніженому подвір*ї під звуки духового оркестру – цього нинішній молоді не осягнути.

Я на перших порах дуже сумувала за сестрою Лесею, тихенько плакали, коли увечері не бачила її вдома. Утім, вона  пішла у невістки не за придев’ять земель, а на інший кінець нашої вулиці. Дід Савка не раз бідкався: «Ой нелегко доведеться нашій Лесі – свекруха дісталася їй ще та…» Проте сестра ніколи не жалілася. Все життя прожила з нею під одним дахом, як і свекра, до смерті доглянула.  За вдачею Леся тиха, смирна, працьовита, неконфліктна. Разом з Миколою аж до пенсії працювали на цукрозаводі, двійко синів поставили на ноги, а тепер мають шестеро онуків й навіть правнука. Тож  є ким тішитися та для кого гостинці купувати. Нехай це триває якомога довше. Дай Боже, здоров’я усім, миру в душі, в домі і за вікном.

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити