Авторизація

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Життєва дорога кожної людини – це сотні, тисячі кілометрів, зіткані зі споришу, асфальту, каміння, болота, лабіринтів і автострад -  так би мовити, хто на що спромігся. Хтось ґречно прокладав стежку за стежкою неподалік батьківського дому, а хтось  намотав на своєму спідометрі стільки, що ні возом об*їхати, ні зором осягнути. Трудовий шлях мого брата Анатолія Хоменчука  - завдовжки майже піввіку, а точніше: 43 роки 9 місяців і 12 днів. І 27 з них – за кермом автомобіля КамАЗ, який був для нього, без перебільшення, справжнім вірним другом: жодного разу не підвів, не схибив, не розчарував.

Толик у нашій багатодітній сім*ї – четвертий. Для мене він – середульший брат, старший  всього  на три роки. Саме він привів мене до школи у перший клас, опікувався, коли навчалася в університеті, частіше від усіх бував у моїй київській квартирі. А тепер – щонеділі, а то й частіше спілкуємося телефоном. Нам завше є про що поговорити, бо ми не тільки рідні по крові, а й за духом.

 

Змалку Толик, як і наш батько, дуже любив коней. І лиш вискочив з початкової школи, як подався на всі літні канікули у колгоспну бригаду. Спершу допомагав хутірським дядькам-їздовим, а згодом – й самотужки став запрягати коней. Вдома його бачили лиш увечері та вдосвіта. Навіть про футбол й улюблену риболовлю забував. Спозаранку, ледь мама видоїть корову, сяк-так снідав – й мчав щодуху на бригаду. А звідти – на сіножаті, на жнивне поле до комбайнів, на тік. Хлопчаки хутірські свою школярську бригаду зорганізували: до неї увійшли ровесники, однокласники - брати Коля та Льоня Українці, Володя Золотнюк,  Толик Чумак. Працювали наввипередки, і колгоспний бригадир з того лиш тішився.  Під спекотним сонцем брат засмагав так, наче на південних морях плавав. Темні штанці, картаті сорочки вицвітали за літо й радше нагадували вибілене полотно або льон. Сусід дід Савка, дивлячись на те, як Толик вправно ходить біля коней, як вкладає на підводу снопи, сіно,  задоволено усміхався і повторював: « З цього хлопця колись будуть люди». І не помилився.

ЗDSC_2917.jpgакінчивши в Хорові восьмирічку, брат пішов навчатися на водія автомобіля. Та по  закінченню шоферської школи сісти за кермо не міг – не вистачало літ, точніше, всього кілька місяців, щоб отримати водійські права.  Тож змушений був піти на хитрість: дописав собі роки у метриці. У сільгосптехніці не дуже-то придивлялися до виправлень – довірили хлопцеві старенький ГАЗик. Щоправда, довго працювати на ньому не довелося: брата незабаром призвали в армію. А коли повернувся, якраз запустили новозбудований цукрозавод.  1 вересня 1968 року Толик переступив поріг  автопарку цього підприємства. Відтоді у його трудовій книжці не було інших записів, за винятком численних подяк. Як кращого працівника заводу, брата часто згадували добрим словом на урочистостях, його портрет прикрашав заводську дошку пошани. Я бачила такий портрет і  в Острозі на дошці пошани кращих людей району, від чого гордість розпирала груди.  Толикові доньки Юля та Віта якось «зустрілися» зі своїм татом на фото під час екскурсії у краєзнавчому музеї.

За чесну сумлінну працю у 1987 році брат удостоївся права осідлати новенький КамАЗ.  Ото радості було!.. І пролягли його маршрути по всій Україні і навіть за її межі. У Києві він бував чи не щомісяця, а то й – частіше. На ночівлю зупинявся, звісно ж, у мене. Коли в 90-ті роки було скрутно з продуктами, я в хаті своїй мала мішок картоплі й шмат сала від мами. А Толик зі столиці віз торбу замовлень для усіх родичів, колег і сусідів: масло, ковбасу, хліб «Український», цукерки для дітей - усе, що вдома вважалося дефіцитом.

Брат дуже любив свій автомобіль – він був йому за вірного друга. В кабіні завше прибрано, як у світлиці, після роботи ретельно все огляне: помиє, підкрутить, змастить де треба. Він неохоче за потреби передавав кермо іншим водіям, тому коли приходив час його відпустки, знаходив будь-яку причину, аби не брати її.  А пояснення мав таке: «Після тижня відпочинку – місяць копирсатимусь в автомобілі, щоб довести його до ладу». З усіма товаришами по роботі ладив, та авто нікому не довіряв. Такий ось він. Я якось поцікавилася у брата, скільки кілометрів він намотав за кермом свого КамАЗа. Відповіді не почула, оскільки не один спідометр було замінено у ньому за 27 років експлуатації.

Ми звикаємо до роботи, зростаємося, переплітаємося з улюбленою справою так, що розривати ці вузли по крові дуже важко і боляче. Наче – по серцю ножем. Саме такі відчуття переживав мій брат, коли вийшов на пенсію. Йому було вже ген за 60, а в такому віці працювати за кермом не дозволяє закон. Та це були, так би мовити, перші гіркі сльози. Коли почалася війна на Донбасі, Толикового КамАЗа «призвали» в армію і одразу - на фронт. Переживав, хвилювався… Аж якось його друзі чи то сусіди побачили по телевізору репортаж з передової: сюжет був про те, як гатять по позиціях наших воїнів російські агресори. Після чергового обстрілу – купа брухту від техніки, серед неї розгледіли за номером братів КамАЗ.  Сусіди розповіли спершу цю новину дружині Люді, а та довго мовчала – боялася переповісти чоловікові, бо ж знала, що переживатиме за автомобіль свій, як за рідну душу. А вони таки рідні чи бодай споріднені були. Без вірного друга – велика туга…

За вдачею брат – щирий, щедрий, добродушний,  веселий жартівник,  співчутливий, завше підставить своє плече.  А ще – дуже гарний голос має. Як у нашої мами. Спитайте у селищі цукрозаводу, де він живе, бігме, кожен підтвердить мої слова. Якось влітку телефонує мені:

- А в Горині вода сьогодні така тепла, наче юшка...
- Ти купаєшся чи рибу ловиш?- питаюся.
- Ні, череду пасу, Раю (ред.-сестру) замінив. А завтра підемо за Горинь, під Кургани, сіно косити. Казік вже коси виклепав, наче бритви. Уявляєш, наша річка так зміліла, що перебрести можна, не замочивши колін.  А ми ж колись плавали в ній… Давид і Артем ( ред.-онуки)  не вірять, що тут можна було втопитися на глибині. Занапастили таку річку!...

У брата болить серце за Україну. Він дуже любить своє село,  не може бути байдужим, не може стояти осторонь, коли комусь потрібна допомога. Тож частенько чую, що то Лесі (старшій сестрі) допомагав картоплю саджати, то з хрещеником  Сашком молотив на комбайні, то з братом Богданом поралися біля батьківської хати. Треба було  в храмі перестелити підлогу, першим відгукнувся. І все не ради слави чи подяки, похвали. Він ніяковіє, коли його хвалять, бо вважає, що нічого надзвичайного не робить. Просто живе за велінням душі. Доброї душі.

Додати коментар

     


Захисний код Оновити

Середа, 23 серпня 2017
  • День Державного Прапора України
  • День міста Луцьк
  • День міста Харків
  • Міжнародний день пам’яті жертв работоргівлі та її ліквідації
серпень 2017
пнвтсрчтптсбнд
31010203040506
07080910111213
14151617181920
21222324252627
28293031010203
04050607080910
ВЕБ-РЕСУРСИ