???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Невблаганний час уже розпочав відлік нового 2019 року. Для декого він приніс велику радість – народився первісток, придбав житло чи купив машину, а для інших безмежне горе – хтось тяжко захворів, хтось передчасно залишив білий світ від рідного вбивці, а хтось загинув в безглуздій аварії… Такий немилосердний закон земного буття. А час пробігає, мов пісок крізь пальці. Уже й довгоочікувані святвечір та колядки минули, віддзвеніла Маланка, Водохреще на порозі.

Знову зима. Холодний лапатий сніг застеляє білою ковдрою землю, легесенько стукає у вікно. Тетяна уже три години крутиться біля плити – готує всілякі смаколики до Водохреща. Аякже, в гості приїдуть син з дочкою, зять та невістка, наймиліші в світі онуки. Андрій та Марійка живуть в Києві, але завжди на Водохреще приїжджають до рідної домівки, щоб у своїй церкві освятити воду, поклонитись могилі довіку незабутнього татка і дідуся, який навічно залишив їх усіх у 37 літ. А сніг усе йде, кружляє, прибирає усе довкола до свята. Сидячи в кухні біля вікна, Тетяна полинула спогадами в далекі дитинство та юність. Рідне село. Найкраще і найдорожче у світі. Тут вона народилась, вперше несміливо ступила маленькими ноженятами на споришеву стежину, тут, оточена любов’ю і турботою тата й мами, підростала й набиралася сил. Залюбки пасла гусей й корову Лиску. Тут вперше переступила поріг сільської школи, яку закінчила на відмінно. А там щемливо-урочистий випускний і дорога в доросле життя. Зразу ж вступила у педагогічний інститут. Там і зустріла кохання всього життя – русявого красеня Сашка. Їх неземна любов була взаємною і на останньому курсі навчання Таня з Сашком побралися. Обоє працювали вчителями – Тетяна в рідному селі, а Олександр влаштувався в районному центрі. Невдовзі одне за одним народилися двоє сонечок-діток – доня Марійка та синочок Максимко. Радості батьків не було меж. Адже для щастя жінки потрібно так мало – щоб поряд був чоловік, на якого можна покластися в тяжку годину, щоб розумів, оберігав… І в Тетяни він був, її коханий Саша – милий, ніжний, турботливий… «Ми – це були дві половинки, які обов’язково мали зустрітися», – сумно думала Тетяна і замилувалась крізь вікно витонченими лапатими сніжинками, що все падали й падали…

…А його Величність час усе відраховував дні, місяці, роки… Уже й Марійці чотирнадцять, а Максимкові дванадцять. Розумні, відповідальні, добрі діти. Відмінники навчання. Батьки жили ними, берегли, як найдорожчий скарб. А кохання їх з часом не меншало, воно так і палало яскравим полум’ям. Олександр і Тетяна були рідними за освітою, інтелектом, поглядами на життя. Із завмиранням серця кожного дня щаслива жінка чекала свого чоловіка з роботи, готувала коханому смачні страви, зігрівала своєю любов’ю.

Той погожий осінній день нібито не віщував біди. Тетяна Василівна зі школи поспішала додому. Під ногами приємно шурхотіло різнобарвне листя, деінде снували тонесенькі павутинки бабиного літа, а небо синє-синє… Осінь – її улюблена пора року. Переодягнувшись, Тетяна взялася готувати запізнілий обід для чоловіка та дітей.

  • Чогось довго немає, вже повинен бути вдома, – подумала знічев’я і покликала обідати дітей. Уже й почало смеркати, а Сашко не повертався. На душі стало тривожно. – Можливо педрада якась, то й забарився, – заспокоювала саму себе жінка. Уже й вечір настав, а Сашко не приходив. Отоді розтривожене серце Тетяни почуло велику біду, його пронизав нестерпний біль. Затужили й діти. Через декілька хвилин патрульна міліція повідомила, що її Сашко загинув в аварії. Миттєво потемнів весь світ, а час зупинився. Погодьтесь, що коли втрачаєш, кого любиш, в серці загоряється сорок свічок. Кожен день по свічці, а одна горітиме до судного дня. В той чорний осінній день Тетяна втратила сенс свого життя – їй і дихати стало важко. Відтоді вона й зненавиділа осінь.

Похорон чоловіка Тетяна запам’ятала невиразно – лише холодне, біле як сніг, вродливе обличчя коханого закарбувалось в її пам’яті навічно. Але й донині їй сниться інколи той чорний день – море людей, вінків, голосіння батьків та дітей, друзів, знайомих… Вона ж бо не плакала – закам’яніла. Бо в той страшний день разом з тілом чоловіка закопали і її щастя.

Довго відходила від непоправної втрати Тетяна. Але потрібно було жити. Заради батьків, дітей. З допомогою великої дружньої родини ставила на ноги дітей, ходила на роботу, доглядала невеличке господарство і щодня ходила на могилу Сашка. Марійка та Максим успішно закінчили школу, опісля Київський виш, там і залишились працювати. Обоє створили власні сім’ї, придбали кредитне житло, купили машини, подарували прекрасних онуків… Здається, живи і радій. Та ні. За стільки років біль втрати не вщух. Та й Таня вже не та. Колись пишне русяве волосся посріблила сивина, вродливе обличчя прикрасили зморшки… Шкода, що час нікого не шкодує, – особливо жінок. Перед всіма великими святами Тетяна з нетерпінням чекає дітей і внуків. Усі раненько йдуть до церкви, а потім на могилу чоловіка, батька, дідуся. Вкотре згадує Тетяна минуле, щасливо прожиті роки в парі, адже частинку її життя осявало яскраве сонце. Не всім так щастить. Світлі спогади про Сашка гріють її зранену душу. Бо хіба справжнє кохання старіє? Ні, воно невмируще!

…Знову святе Водохреще. Двадцять восьме без Сашка. А так хотілося б розділити радість зустрічі з дітьми та онуками разом з ним. Таким добрим, надійним, коханим… Не судилось. І гіркі, як полин, сльози затуманюють її прекрасні сині очі. Погостювавши декілька днів, найрідніші їй люди знову їдуть у Київ. Бо та їх чекають робота, школа та метушливе місто. Проводжаючи їх, Тетяна жалісливо дивиться, як стежками засніженого саду віддаляються голоси її дітей та внуків. І вона знову залишається сама. А попереду вічна зима. Бо вже сивина на скронях і літа на конях. Хтозна, скільки тих літ іще залишилось до вічної зустрічі з коханим. Адже життя таке непередбачуване, жорстоке і несправедливе. А може й справді іще нікому не вдалось оминути свою долю?

Людмила МАЛИНОВСЬКА, с. Білашів

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити