???????????

авторизуйтесь через:

     
або

використовуючи адресу e-mail

Расширения Joomla

Житель с. Межиріч Василь Жилюк часто передає до нашої редакції листи, в яких висловлює свої думки на різні теми суспільно-політичного життя. Дізнавшись, що днями Василь Михайлович святкуватиме власне 90-річчя, ми вирішили познайомитися ближче із нашим читачем, його 85-річною дружиною та розповісти про цих людей на сторінках газети.

У понеділок пополудні працівниця сільської ради проводить мене до обійстя Жилюків. На столі газети, Біблія, лупа, набір ручок, зошити, радіоприймач – усе це вказує на те, що тут багато часу проводять за читанням і писанням. І справді, мешкає тут подружжя вчителів-пенсіонерів, довгожителів, які активно цікавляться сучасним життям у численних його проявах, а для нащадків фіксують минулі події.

Наша майже 5-годинна бесіда вийшла далеко за межі звичних запитань-відповідей про життя, роботу, відпочинок, бо господарі, а здебільшого Василь Михайлович, щедро ділилися роздумами та історичними фактами про різні явища. Раніше Василя Жилюка без велосипеда ніхто не бачив: їздив ним до магазину, в ліс, на поле, на пошту, до міста. А шість років тому йому ампутували ногу, тож з людьми та й з природою колишній вчитель хімії та біології спілкується не так часто.       

Народився Василь Жилюк 12 квітня 1929 року у селі Будки неподалік Почаєва, що на Тернопільщині. Закінчив Львівський аграрний технікум, Харківський сільськогосподарський інститут (факультет захисту рослин, у дипломній роботі досліджував боротьбу із колорадським жуком), Кременецьке педучилище. Значну частину життя прожив на Поліссі, де працював вчителем, агрономом та на інших посадах. Василь Михайлович називає себе реалістом, бо сприймає життя таким, яким воно є, та зізнається, що має свої дивацтва, як і всі люди такого поважного віку. Свої роздуми він уклав у книжечки, які присвятив своїм дітям, онукам, правнукам: «Родовід Жилюків: спогади батька», «На дозвіллі», «Після вісімдесяти п’яти». Троє дітей, шестеро внуків, троє правнуків – ось воно найбільше багатство Жилюків, нові гілочки родового дерева. Поряд із фотографіями із сімейного альбому вміщено його спогади, здогади-гіпотези та філософські міркування, а також досліджено родовід Жилюків, Козлових та описано спільний родинний набуток. Про долю свого батька Василь Жилюк дізнався вже тоді, коли його син Олег влаштовувався на роботу у правоохоронні органи. Відповідні структури знайшли відомості про діда, який не прийшов з війни, а насправді помер у Казанській тюрмі, дозволили ознайомитись зі справою, яка мала помітку «Совершенно секретно. Хранить вечно».

Дружина Василя Михайловича Дарія Козлова (хоча тепер знайшли підтвердження, що за Польщі її прізвище писалось Козьол) народилась 30 березня 1934 року в Межирічі. Нелегке повоєнне дитинство змушувало дівчинку збирати в лісі плоди малини, чорниці та продавати в Острозі на базарі, як і спечені мамою пиріжки з терном та печеним буряком (5 рублів коштував пиріжок у 1947-49 роках).

У свої 85 Дарія Андріївна пам’ятає кожного учня, може розповісти, яким він був у школі, чим займається зараз. В Межирічі вона закінчила 7 класів, потім Острозьке педучилище та Рівненський педагогічний інститут. Після педучилища Дашу направили на роботу у Рафалівський район (тепер Володимиреччина). Там 15 грудня 1954 року і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

«Після закінчення Львівського технікуму (плодоовочівництво) мене направили в Рафалівку, а звідти в Рудку працювати агрономом в колгоспі, – розповідає Василь Михайлович. – Чоловік, який підводою віз мене до тимчасового житла, показав на третю хату, в якій горіло яскраве світло від гасової лампи і сказав, що тут живуть дві вчительки. Через кілька днів я зайшов до цієї хати позичити червоного олівця, бо мав оформити соціалістичні зобов’язання ланкових. Не пам’ятаю вже, чи знайшовся там олівець, але з дівчатами я познайомився».

zhyliuk

5 листопада 1955 року молоді зареєстрували шлюб. Приїхали до Рафалівки в загс з паспортами, а через 15 хвилин вийшли одруженими людьми. Як кажуть мої співрозмовники, обручок тоді не було, вони з’явились десь у 70-х. А якщо в когось на пальцях були тоненькі металеві ободочки, то це виглядало як щось чуже, не наше. За вінчання чи хрестини у ті роки могли звільнити з роботи чи виключити з партії.

На Острожчині Дарія Андріївна працювала у Болотківцях, Острозькій середній школі. Василь Михайлович був невеликий період часу директором в Мощаницькій школі, потім вчителем у Новородчицях. В один рік подружжя вийшло на пенсію, але звички читати, слухати, конспектувати не полишило.

«Не уявляю, як можна не читати. Хоч зараз і маємо проблеми з зором, але все ж таки хочемо читати пресу, художню літературу, робимо виписки з різних джерел», – розповідає колишня вчителька початкових класів.

Тут Василь Михайлович знаходить зошит і, озброївшись окулярами та лупою, диктує мені паліндроми (слова чи словосполучення, що однаково читаються зліва направо та справа наліво), а Дарія Андріївна дістає записник із віршами та афоризмами. 96 пісень у власному виконанні записав Василь Жилюк на касети, тепер думає, як продовжити їм життя. Зізнаються довгожителі, що часом не можуть згадати окремих прізвищ чи населених пунктів. Але очевидно, що завдяки розумовій праці та активному способі життя їм вдалося зберегти в хорошій формі мозок і тіло.

…Гортаю сторінки «На дозвіллі», «Після вісімдесяти п’яти» і відчуваю, що десь у глибині душі по-доброму заздрю (якщо заздрість може бути доброю, білою) тим уже поважним Олегові, Святославу, Руслані, а особливо внукам Василя Михайловича та Дарії Андріївни. Їм пощастило народитися у такій простій сім’ї, але мати таку скарбницю історії, природознавства, педагогіки, психології. У життєвих буднях, сповнених клопотів і проблем, ці люди уміли помічати прекрасне, вчили і вчать цьому інших. Хай же пахучим споришем буде ваша життєва стежина, дорогі ювіляри, а теплий вогник ваших щирих душ ще довго освітює шлях усім, кого ви любите і про кого турбуєтесь.

Вікторія КРИГЕР

                                                     Секрети довголіття від Василя Жилюка

 

  1. • Харчування. За своєю природою я схильний до вегетаріанства. Найбільше мені смакують помідори, огірки, цибуля, печений гарбуз, молочна їжа. У моєму селі Будки у садах були особливі яблуні та груші, зараз таких сортів і не знайти. Тож садовину (яблука, черешні, груші) я їв з хлібом. Це були основні страви дитячого й підліткового харчування. Коли я вже почав вивчати біологію, то дізнався, що найбільше вітамінів, мінеральних солей та хімічних елементів міститься у рослинах. Згодом почув і запам’ятав таку фразу: «Ми не живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити».
  2. • Жити без шкідливих звичок. У дитинстві пробував курити сухе листя, загорнене в газету, але мені не сподобалось. Так я і залишився некурцем. Горілки теж не пив надмірно. Пригадую, як я, п’ятнадцятилітній, потрапив на частування і випив горілки. Кілька днів потому мені було дуже погано, з’явилась відраза до алкоголю. Звичайно, коли ми йшли в гості чи справляли весілля та хрестини, горілка на столі була (вона і зараз є в нас в хаті). Я міг випити 1-2-3 келішки, рідко коли випивав 4-й. Відчував, що достатньо, більше не пив.
  3. • Життя в русі. Я рухливий чоловік. На місці всидіти не міг, хотілось щось майструвати, копати, стукати. Зараз в мене нема живота, бо я практикував ходьбу з широким помахом рук. Тоді працює опорно-рухова, м’язова, навіть травна система. Буває, йду біля зупинки, люди чекають автобус, який має бути через 15 хвилин, а я краще піду, щоб не чекати. Коли ми жили на Поліссі, я любив ходити сам, казав учням чи колегам, що дожену, а насправді хотів пройтися наодинці. Навіть до лісу, на болота, коли інші трималися разом, я блукав на самоті.
  4. • Відчуття насолоди, краси навколишнього середовища. Ви чули, як дзюрчить-плюскотить вода у джерелі? Якщо проходите десь біля джерела, варто зупинитися на кілька секунд і послухати цю мелодію. А в серпні-вересні-жовтні йдіть до лісу, щоб послухати… тишу. Ось відірвався від дерева листок, впав, тиша. Каркнула ворона, тиша. Постукотів дятел по стовбуру, тиша. Слухати тишу – це слухати музику. Якщо ви втомились після роботи на полі, потрібно лягти на землю і кілька хвилин дивитись на хмари. Можна побачити, як повільно змінюються обриси хмаринки. Зайдіть на пасіку, подивіться, як працюють бджоли (але стежте, щоб від вас не пахло одеколоном, алкоголем чи тютюном). А мурашки? Вони не просто хаотично рухаються, а організовано трудяться. Неймовірні враження викликає споглядання вранішнього туману. Всього тричі в житті я бачив, як тихо падає густий лапатий сніг…

 

Коментарі:

  • Facebook
  • Життя і Слово

Додати коментар


Захисний код Оновити